By 
Фото з особистого архіву Альони Панчук
За час повномасштабної війни Україна повернула з російського полону понад 3500 наших захисників. Про це повідомив у своєму Телеграм каналі омбудсман Дмитро Лубінець. Радісною подією став нещодавній 59-й обмін військовополонених між росією та Україною, в результаті якого додому повернулися 95 українських військових. Але боротьба триває, тисячі українських родин досі чекають на звістку про рідних, які зникли під час бойових дій.
На сьогодні близько 50 тисяч українських військових, цивільних громадян, а також дітей вважаються зниклими безвісти. Процес встановлення даних ускладнює російська сторона, що не надає жодної інформації про громадян України, які утримуються в полоні впродовж 2,5 років повномасштабної війни. Крім того, наріжним каменем для тих, хто розшукує близьких зниклих на війні, стає довгий процес встановлення особи. Іноді, від першої заяви до прокуратури до внесення результатів пошуку у реєстр зниклих безвісти, минають роки.
Тисячі родин військовослужбовців, чия доля на війні залишається не встановленою, змушені постійно нагадувати міжнародним організаціям, світу та українському суспільству про себе. Адже їхні близькі, як і інші герої, присвятили своє життя захисту держави. Тоді чому про них мовчать?
Альона Панчук, дружина старшого сержанта Національної гвардії України, розповідає, що востаннє її чоловік виходив на зв’язок 21 березня 2022 року. Від 23 березня чоловік офіційно вважається зниклим безвісти. З матеріалів службового розслідування відомо, що військовий зник під час бойового завдання поблизу Мар’їнки Донецької області. Від того часу жодної інформації про долю зниклого безвісти нацгвардійця ані дружина, ані його мати не отримували.
У особистій розмові Альона зізнається, що життя в очікуванні чоловіка з фронту — важкий тягар, який вона продовжує нести 2,5 роки.
“Я собі вималювала, як має поводитися дружина безвісти зниклого — жити у постійному стражданні. Я не могла вийти в кафе на чашку чаю, хоч як не вмовляли мене близькі. Я була в тому психологічному стані, коли через постійне з’їдання себе зсередини, мене не покидали хвороби”.
Порятунком для жінки стала робота з психологом на проєкті GIDNA, де безоплатно надають допомогу жінкам, чиї рідні зникли безвісти на фронті або ж перебувають у полоні. “Зараз ті 5 стадій горя, які я проходжу по колу вже 2,5 роки, мені даються дещо легше. Я знаю, як правильно себе вивести з критичного стану, як не впасти у глибоку депресію та як допомогти іншим”, — розповідає дружина зниклого нацгвардійця.
“Зниклий безвісти — теж герой! Чому про них не говорять?”
Фото з особистого архіву Альони Панчук
Довгий час військовослужбовці, які зникли на війні, залишалися поза увагою суспільства. Це дуже обурює тих українців, чиї рідні так само мужньо захищали свободу та незалежність держави, але їхні імена не згадуються на рівні з іншими героями.
“Їх ніби не існувало. Але ж мій Андрій був першим, хто прийняв бій з ворогом тоді, у лютому 2022-го”, — з болем констатує Альона Панчук, дружина зниклого безвісти військовослужбовця Нацгвардії України.
Альона розповідає, що останнім часом ситуація покращилась — люди почали більше говорити про військових, чия доля на війні залишається невідомою.
Перша публічна згадка імен усіх захисників, що зникли на війні, відбулася влітку цього року. Прапор з іменами бійців підняли на Говерлу, як символ найвищої шани захисникам.
Фото з особистого архіву Альони Панчук
“Я взяла з собою на Говерлу прапор Національної гвардії України, який Андрій привіз з ротації, і залишила його на вершині. Я хочу, щоб Андрій піднявся і побачив це”.
Що не так з культурою спілкування з близькими зниклих на війні та полонених?
Такої культури в нас просто немає, переконана Альона Панчук. Жінку обурюють нетактовні слова і запитання від знайомих та подруг на кшталт: “Ну що, ти вже відійшла?”, “Та досить вже чекати, ти ж молода – шукай іншого!”. Альона зізнається, що після таких коротких фраз, кинутих недбало, вона день проводить у сльозах, поглиблюючи почуття власної провини та безпорадності.
Маргарита Манжос, учасниця проєкту GIDNA, яка понад 2 роки чекала на повернення свого нареченого, захисника Азовсталі, з російського полону, розповідає:
“Жінка, яка переживає невизначену втрату, має ті ж самі побутові проблеми, як інші. Моменти, на зразок, замінити пробите колесо на СТО, міг би легко вирішити мій чоловік. Але коли з цією проблемою приходить жінка, вона часто може нарватися на сексизм. За 2,5 роки я зіштовхнулася з такою великою кількістю зверхнього, сексистського ставлення з боку чоловіків. Наприклад, “У тебе що чоловіка немає, що сама приїхала колеса міняти?”. І я чую це на третій рік війни!”
Важливо розуміти, що наше суспільство не навчене спілкуватися з людьми, які проживають невизначену втрату. Навіть якщо ви маєте добрий намір підтримати подругу чи знайому, яка переживає невизначену втрату, спершу все добре зважте: чи не нашкодять їй ваші слова? Жінки, які чекають на звістку від рідних, що зникли на війні або потрапили в полон, можуть отримати безоплатну допомогу психолога на проєкті GIDNA від фонду Future for Ukraine. Для цього необхідно заповнити заявку на сайті або зателефонувати за номером +38 (050) 909-88-81.
Матеріал написаний на основі інтерв’ю з Альоною Панчук
