By Свою діяльність Фонд доктора Деніса Муквеге розгорнув в Україні ще до широкомасштабної російської агресії. Яку допомогу він надає постраждалим від сексуального насильства, спричиненого війною, та як співпрацює в цих питаннях з українською владою та громадським сектором? Про це спілкуємося з виконавчою директоркою цієї міжнародної гуманітарної структури Катрін КОППЕНС.
– Коли та як розпочалася історія Фонду доктора Деніса Муквеге? Яку допомогу він надає?
– Фонд доктора Деніса Муквеге – це організація, яка працює по всьому світу, щоб підтримувати постраждалих від сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом (СНПК). Вона була заснована 2016 р. доктором Денісом Муквеге для поширення моделі холістичної (цілісної) допомоги Panzi. Ця модель зорієнтована на створення умов для отримання медичної, психологічної, соціальної допомоги та доступу до правосуддя на місцях для постраждалих від цього виду злочину, щоб вони могли впоратися з наслідками отриманих травм.
Зазвичай постраждалі від СНПК переживають стигму і сором, нерідко їх засуджують їхні родини, спільноти та й вони самі вважають себе винними в тому, що з ними сталося. На те, щоб подолати цей негатив, часто потрібні не просто місяці, але й роки. Після надання підтримки окремим постраждалим доктор Муквеге та його команда лікарні Panzi (Демократична Республіка Конго) зрозуміли, що для того, щоб процес зцілення постраждалих відбувався не так болісно, ці особи повинні мати змогу згуртуватися, зустрітися разом, відкрито обговорити те, що з ними трапилося, поділитися досвідом позитивних напрацювань, які допомагають їм вибудовувати наступне життя. Таке об’єднання робить їх сильнішими.
І третій елемент, на якому базується холістична модель допомоги, передбачає взаємодію між державними структурами та організаціями громадянського суспільства для підтримки постраждалих від СНПК, щоб зробити її ефективною.
Фонд доктора Деніса Муквеге розпочав об’єднання постраждалих від СНПК через створення глобального руху самих постраждалих, який називається SEMA. Сьогодні його відділення є у 26 країнах, зокрема і в Україні. ГО SEMA-Україна очолює Ірина Довгань, яка добре розуміє важливість зустрічей з іншими постраждалими.
– Фонд доктора Деніса Муквеге працює лише з жінками-постраждалими чи також і з чоловіками?
– Доктор Деніс Муквеге – фаховий гінеколог, який на початках працював у Конго з метою безпечного народження дітей, щоб вони та їхні матері виживали після пологів. Бо з цим були певні питання. Але до його госпіталю також потрапляли жінки із серйозними вагінальними пошкодженнями. І вони не говорили, що сталося. Лише згодом потроху могли розповісти, що було сексуальне насильство. Вони мали просто жахливі травми через те, що використовувалися палиці, які руйнували їхні внутрішні органи. Спочатку СНПК зосереджувалося на жінках.
Під час першої зустрічі глобального руху SEMA, в якій брало участь близько 60 постраждалих із майже 20 країн, обговорювалося питання, чи відкривати організацію для чоловіків-постраждалих. Не всі вважали це правильним кроком. Тому що багато хто із них зростав у патріархальному суспільстві і боявся, що чоловіки-постраждалі перетягнуть на себе всю увагу. Таке було кілька років тому. Зараз я гадаю, що ми достатньо сильні і світова мережа вже змогла привітати серед своїх членів перших чоловіків. А, скажімо, в Колумбії, в Демократичній Республіці Конго в національному русі є підрозділи для чоловіків-постраждалих.
І в Україні Фонд доктора Деніса Муквеге та SEMA-Україна підтримують і працюють і з чоловіками-постраждалими.
– Наскільки поширене явище СНПК щодо дітей?
– На мою думку, це залежить від контексту країни. СНПК впливає дуже сильно на дітей у кількох аспектах. Перший – діти можуть самі бути постраждалими від сексуального та ґендерно зумовленого насильства. Другий – вони можуть стати вимушеними свідками, коли для здійснення терору СНПК може скоюватися над жінками чи чоловіками в присутності їхніх сімей чи спільнот. Якщо дитина бачить, що її матір чи сестру кривдять у сексуальному плані, це також травмує.
Є й третій момент. Буває, що мати, яка постраждала від СНПК, не може функціонувати, як раніше. Вона віддаляється від родини, переживає депресію і більше не піклується про дітей. У такий спосіб діти також можуть стати постраждалими.
І останній, але дуже важливий аспект. У багатьох країнах ми спостерігаємо, що в результаті сексуального насильства жінки вагітніють і народжують дітей. Зрозуміло, це надзвичайно травмує матір. І залежно від того, наскільки суспільство вміє з цим впоратися, це також може бути дуже травматичним для дитини.
Діти справді значна частина постраждалих від СНПК і, зокрема в Конго, інших країнах ми вважаємо їх цільовою групою населення, яка потребує відповідної підтримки та допомоги.
– У яких країнах працює Фонд доктора Деніса Муквеге?
– Ми працюємо на трьох різних рівнях. У деяких країнах, наприклад, в Україні, Конго, ЦАР, Бурунді, ми впроваджуємо повну модель холістичної допомоги. В інших, скажімо, в Іраку, зосереджуємося на тренінговій роботі. Є також 10 країн (Боснія і Герцеговина, Косово, Бангладеш, М’янма, Колумбія, Гватемала, Сирія, Малі, Південна Африка, Судан), де ми підтримуємо постраждалих через зміцнення їхньої національної мережі. Ми організовуємо зустрічі, вебінари тощо, щоб підвищувати обізнаність щодо теми СНПК. Також говоримо, як це можна зупинити, як згуртувати світову спільноту для запобігання цьому явищу.
– Яка мета вашої діяльності в Україні? Чи змінився характер вашої роботи після початку широкомасштабної агресії з боку рф?
– Ще до повномасштабної агресії ми підтримували SEMA-Україна, яка згуртувала постраждалих від СНПК після подій на Донбасі, спричинених Росією. Але тоді у нас була набагато менша програма. Ми працювали над тим, щоб українські органи влади визнавали таких постраждалих і допомагали їм.
Після повномасштабного вторгнення ми почали дуже активно працювати з українським Урядом, зокрема з Апаратом Урядової уповноваженої з питань ґендерної політики Катерини Левченко та з Офісом віцепрем′єр-міністерки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції Ольги Стефанішиної. Вже в перші місяці було сильне усвідомлення, що сексуальне насильство використовувалося росіянами як зброя терору. І набагато більше цивільних могли бути в ризиковій зоні цього. Потрібен був досвід, який мав доктор Муквеге та наша команда, щодо того, як працювати з професіоналами в Україні і забезпечувати найкращу можливу допомогу постраждалим.
У квітні 2022 р. ми з колегами приїхали до України, де мали зустріч, організовану Катериною Левченко, з представниками міністерств, урядових структур та громадських організацій, щоб обговорити наші подальші дії. На той момент українські органи влади дійсно показали політичну волю та готовність працювати для допомоги постраждалим від СНПК.
Також було дуже сильне бажання з боку органів влади розслідувати випадки СНПК, збирати свідчення, докази, документувати, щоб мати змогу довести той жах, який був спричинений російською армією. Ми навіть трохи занепокоїлися, щоб не виник потенційний конфлікт інтересів. Тому що був дуже сильний поштовх для постраждалих надавати свідчення, щоб була достатня кількість доказів для розслідування різних випадків СНПК. Але водночас було важливо, щоб той самий лікар, психолог чи прокурор насамперед виходили з інтересів постраждалих.
Українські урядовці підтримали таку нашу позицію під час обговорення. І це був дуже цінний здобуток.
Позитивним було й інше. Ще до широкомасштабної агресії надання медичної та інших видів допомоги в Україні було на досить хорошому рівні. Були безпечні пологи, були психологи, психіатри, була система правосуддя, був Офіс Генпрокурора. Це все функціонувало, нам не треба було це започатковувати, присилати в країну лікарів чи психологів, мали просто працювати з наявними потужностями. Головним було забезпечити їхню комфортну роботу та готовність повноцінно працювати з постраждалими від СНПК.
Можливо, певні труднощі виникали через надміру сегреговану систему допомоги. Наприклад, постраждалим потрібні різні види медичної допомоги, вони звертаються до лікувальних закладів, але, щоб потрапити на прийом до кожного лікаря, мають щоразу розповідати свою історію. Це завдає повторної травматизації. Ми проводили тренінги, щоб показати, що можна зробити таким чином, щоб кожен постраждалий мав супровід конкретного соцпрацівника, який скеровуватиме цю людину по системі.
Ще один момент – це фінансування. Якщо людина переїжджає з одного регіону до іншого, їй потрібно подолати чимало бюрократичних перепон для отримання допомоги. Це слід вдосконалювати.
– Як ви оцінюєте ситуацію з СНПК в Україні?
– В Україні сексуальне насильство використовується росіянами на окупованих територіях, у центрах утримання військовополонених тощо. На щастя, більша частина країни не зазнала російської агресії і сексуальне насильство не є такою загрозою. Інша ситуація, скажімо, в Судані чи М′янмі, де в конфлікті беруть участь багато різних залучених сторін. В Україні українська армія протистоїть російським окупаційним військам.
З іншого боку, тут функціонують всі органи державної влади. Скажімо, нема такого, що в котромусь із регіонів спостерігається зростання насильства над жінками через те, що там більше нема поліції.
Ми знаємо, що в Україні є багато постраждалих від СНПК. І також знаємо, що зараз працюємо з верхівкою айсберга, бо такі люди не завжди звертаються по допомогу, для них це невимовно важко. Але різні державні структури, недержавні організації, наприклад, SEMA-Україна, працюють над тим, щоб допомогти постраждалим, чимало з яких залишаються на окупованих територіях чи в полоні. Це теж особливість України.
– Чому росіяни вдаються до СНПК?
– На таке запитання завжди складно відповідати. Тому що причини – в голові тих, хто вчиняє СНПК або тих, хто дозволяє цьому статися. У будь-якій війні сексуальне насильство є стратегією, яка може використовуватися для терору. На жаль, це легкий метод війни для залякування та жаху. Коли ми дізналися про історії з Бучі, у багатьох людей з’явився страх. Насильство скоюється групою проти окремих осіб, щоб показати, що група має силу. Це ніби засіб контролю. Якщо вони хочуть контролювати, а ви їх не слухаєте, вони будуть це застосовувати.
Коли ми говоримо про СНПК щодо полонених, то це є також одним із засобів тортур. Це принижує, дегуманізує людей, особливо чоловіків.
– Якими є ваші основні підходи в роботі з постраждалими від СНПК?
– Ми завжди виходимо з інтересів самої постраждалої особи. Багато хто з них втрачає контроль над власним життям, зазнає відчаю. Я вже говорила, що в багатьох суспільствах звинувачують постраждалих. Тому працювати потрібно не лише з конкретним потерпілим чи потерпілою, потрібно змінювати розуміння та оцінки в суспільстві. Щоб спільнота чітко сказала: те, що з вами трапилося, це жахливо, але це не ваша вина! Ми будемо вам допомагати! І цей аспект надзвичайно важливий.
Тортури в будь-який спосіб жахливі, але елемент сорому і стигми робить СНПК набагато складнішим як для індивіда, так і для сім’ї. У деяких ситуаціях чоловіки відмовляються від своїх дружин, якщо вони зазнали сексуального насильства. Саме тому ми дуже часто також працюємо і з родинами постраждалих, щоб вони їх продовжували підтримувати.
Потрібно поважати вибір постраждалих. Якщо вони не хочуть звертатися до поліції, це нормально. Якщо вони не хочуть давати свідчення, це нормально. Якщо постраждалі не хочуть говорити про свій досвід, це нормально. Ніколи не має бути тиску на них, приміром, якщо правоохоронці хочуть передати цю справу до суду або журналісти прагнуть написати про неї в ЗМІ. Ми не підтримуємо те, що може потенційно нашкодити постраждалим. Лише постраждалоцентристський підхід допоможе зраненим людям повернути довіру до інших та до життя.
– Якої допомоги, на вашу думку, найбільше потребують постраждалі від СНПК в Україні?
– Для зцілення постраждалим потрібно отримати різні види допомоги. Це медична допомога, зокрема гінекологічна. Але досить часто сексуальне насильство йде пліч-о-пліч із фізичним. Хтось втратив зуби, у когось зламаний ніс, у когось, можливо, травмовані ноги. Тому медична допомога має враховувати такі моменти.
Потрібна соціально-економічна допомога. Якщо ви залишили домівку, у вас троє маленьких дітей, ви стурбовані тим, як їх нагодувати і де переночувати, то ви дбаєте не про особисте психологічне зцілення.
Так само не завжди думатимете в першу чергу про правосуддя. Бо навіть якщо кривдника засудять, від цього ваша повсякденна ситуація не поліпшиться. Часто правосуддя – це питання певної перспективи для постраждалих від СНПК.
Тим паче, що є питання репарацій. На державному рівні має бути визнано, що шкода, яка була вам завдана, це не ваша провина. І що ви маєте право отримати певну компенсацію. Тому йдеться не просто про покарання кривдника та засудження його до ув’язнення. Адже за ті злочини, які скоюються російською армією, навряд чи всі кривдники опиняться у в’язниці. Принаймні не зараз.
– У Верховній Раді України розглядається законопроєкт про статус постраждалих від СНПК та невідкладні проміжні репарації. Як ви розцінюєте такі наміри законодавців та як вплине ухвалення цього закону на вашу подальшу роботу в Україні?
– Питання репарацій надзвичайно важливе для постраждалих і для суспільства. Суспільству це допоможе усунути обвинувачення та мати змогу надавати підтримку постраждалим, зокрема соціально-економічну. Йдеться не про благодійність, а про визнання тієї шкоди, якої вони зазнали. І мати відповідальність з боку держави для забезпечення відшкодування цієї шкоди. Я гадаю, що надзвичайно важливо те, що в час, поки триває війна, український Уряд розглядає ці питання. І це найкращий приклад для інших країн, що під час воєнної агресії урядова команда може не лише дбати про дотримання якихось міжнародних зобов’язань, але також піклуватися про одну з найбільш вразливих верств населення – постраждалих від СНПК. Я гадаю, що це надзвичайно потрібна ініціатива.
Володимир ДОБРОТА,
Національний пресклуб «Українська перспектива»
