By Стамбульська конвенція, ухвалена Радою Європи в 2011 р., спрямована на подолання домашнього та ґендерно зумовленого насильства та боротьбу з цими явищами. Україна того самого року підписала Конвенцію, але до сьогодні не ратифікувала. У суспільній свідомості українців нерідко побутує стереотип, що ця Конвенція стосується винятково жінок, оскільки саме вони найчастіше стають жертвами такого насильства. Утім Конвенція заохочує застосовувати її положення до всіх потерпілих від домашнього насильства, включаючи чоловіків і дітей. Що вельми важливо – її положення також охоплюють українців за кордоном, а також представників вразливих соціальних груп в Україні, які нерідко опиняються незахищеними.
Як ратифікація Стамбульської конвенції може посприяти їхньому захисту? Про це йшлося під час недавнього круглого столу, проведення якого ініціювали Віцепрем’єр-міністерка з питань європейської та євроатлантичної інтеграції Ольга Стефанішина та Офіс Ради Європи в Україні.
Щороку мільйони українських громадян опиняються за кордоном. Йдеться як про заробітчан, так і про тих, хто виїжджає на постійне місце проживання та навчання. Чимало з них потерпає через домашнє насильство та насильство за ознакою статі і змушені терпіти знущання та приниження.
Ольга Стефанішина навела дані Національної поліції України, згідно з якими 2020 р. було зареєстровано 208 784 заяви та повідомлення про вчинення правопорушень, пов’язаних із домашнім насильством. І при цьому зазначила, що в цій статистиці не виокремлюється кількість тих наших співвітчизників, які зазнали домашнього насильства за межами нашої країни. Відповідну інформацію переважно надають ЗМІ та публічні джерела.
Відсутність офіційних даних зумовлює негативні наслідки. «Відтак ми не можемо гарантувати безпеку наших громадян, які страждають від домашнього насильства за кордоном, щонайменше в тих країнах, які вже є учасницями Стамбульської конвенції», – сказала Віцепрем’єрка. Більше того – значна частина цих людей взагалі не знають, що мають право на захист.
Заступниця Міністра юстиції з питань європейської інтеграції Валерія Коломієць прояснила таку ситуацію: «У нас нема жодного механізму, який би зобов’язував консульські установи, інші органи державної влади відслідковувати, збирати таку інформацію, а також надавати якісну правову консультацію для тих наших громадян, які виявилися незахищеними».
На думку урядовиць, вирішувати проблему Україні потрібно комплексно і, насамперед, через ратифікацію Стамбульської конвенції. Це посприяє тому, що наша держава гармонізує національне законодавство, політики і практики з найуспішнішими підходами, які вже діють у країнах Європи та інших країнах світу. «Ратифікована Конвенція дає змогу постраждалим додатково посилатися на її норми при розгляді справ та проваджень у судах та в інших інстанціях і не лише на території України, але й далеко за її межами», – зауважила Ольга Стефанішина.
Дотепер Україна не має юрисдикції над іноземними громадянами, які вчинили злочини, пов’язані з домашнім насильством та більшістю проявів ґендерно зумовленого насильства щодо українських громадян за кордоном. І у вирішенні цього питання теж не обійтися без ратифікації Конвенції. За словами Ольги Стефанішиної, сама ідея і політика, яка впроваджується цим міжнародним документом, якраз полягає в тому, що його держави-підписанти криміналізують такі діяння і встановлюють за них відповідальність: «Це передбачає можливість видачі осіб, підозрюваних у вчиненні злочинів».
Більше того, окрему главу Конвенції присвячено жінкам-мігранткам та шукачкам притулку, які зазнали насильства за ґендерною ознакою. Вона містить певні зобов’язання, спрямовані на створення розуміння насильства за ґендерною ознакою стосовно жінок-мігранток та шукачок притулку. Наприклад, у випадку, коли жінки-мігрантки стають жертвами домашнього насильства, а їхня посвідка на проживання залежить від статусу перебування подружжя чи партнера, Конвенцією передбачено можливість надання незалежної посвідки на проживання після припинення стосунків. Це дає можливість жертві домашнього насильства припинити стосунки без втрати власної посвідки на проживання. Також вона зобов’язує відновити право на проживання жертв примусового шлюбу, які вивезені до іншої країни з метою шлюбу, та які, як наслідок, втратили свій статус перебування в країні, де вони постійно проживають.
Юрисдикція Конвенції поширюється і на тих іноземних громадян, які вчиняють домашнє чи ґендерно зумовлене насильство на території нашої країни. І це також свідчить на користь її ратифікації.
Нерідко можна почути думку про те, що для розв’язання подібних питань Україна має достатньо двосторонніх договорів з іншими країнами. Мовляв, напряму домовитися простіше. Але насправді це не завжди так. За словами Валерії Коломієць, певні юридичні поняття та критерії можуть по-різному трактуватися в різних державах. Тому без спільного юридичного інструменту, без єдиного розуміння термінологічних значень не обійтися: «Така банальна річ, як неузгодженість термінологій, може призвести до порушень прав людини, зокрема наших громадян як на території України, так і на території інших держав».
Урядова уповноважена з питань ґендерної політики Катерина Левченко привернула увагу до того, що не всі положення Конвенції відображені в національному законодавстві. Тому жертви певних видів злочинів залишаються незахищеними, а кривдники – непокараними. «Наприклад, наше законодавство не має визначення встановлення відповідальності за такі діяння, як сталкінг, переслідування, сексуальні домагання. А такий вид насильства, як операції на статевих органах, віднесений, з моєї точки зору, абсолютно некоректно до тілесних ушкоджень».
Також Урядова уповноважена послалася на відсутність забезпечення права постраждалих на компенсації, які надаються як гарантія Стамбульської конвенції: «В частині 2 статті 30 окреслюються підстави щодо надання державної компенсації. Це, до речі, не перешкоджає державам вимагати повернення наданої компенсації від порушників». За словами Катерини Левченко, в Україні не надається компенсація з державних фондів жертвам насильницьких злочинів, зокрема постраждалим від домашнього насильства і насильства за ознакою статі: «Це означає, що сьогодні відсутні механізми реалізації цієї Конвенції».
Важливість Стамбульської конвенції полягає також і в її спрямованості на перспективи соціального розвитку в Україні. На цьому наголосила Міністерка соціальної політики Марина Лазебна. За її словами, постраждалі від домашнього насильства не можуть належним чином виконувати свої батьківські обов’язки, і через це у нас зростає рівень соціального сирітства. У кожній другій родині, яка опиняється в складних життєвих обставинах, фіксуються прояви насильства. Насильство щодо жінок та дівчат негативно впливає на їхнє репродуктивне здоров’я, внаслідок чого в Україні знижується рівень народжуваності і водночас збільшується кількість новонароджених дітей із вадами здоров’я. «І найголовніше: діти, які зростають у сім’ях, де чиниться насильство, в майбутньому можуть привносити цей негативний досвід у власне життя», – зазначила Міністерка. Тому Стамбульська конвенція, котра покликана перервати безкінечний ланцюжок таких дій, спрямована на захист майбутнього нашої країни.
Марина Лазебна також зауважила, що попри те, що переважна більшість жертв домашнього та ґендерно обумовленого насильства – це жінки, дедалі більше з такою проблемою стикаються й чоловіки. Цю думку розвинула й заступниця Голови Київської міської державної адміністрації Марина Хонда: «У нас збільшилася кількість людей похилого віку, які страждають від насильства з боку дорослих дітей, котрі вживають алкоголь і наркотики. Перед нами навіть постало питання відкриття окремого притулку, тому що батьки не пишуть заяви до правоохоронних органів на власних дітей, вважаючи це аморальним явищем. Аналогічно 23% по Києву – це насильство щодо чоловіків».
Насамперед це стосується чоловіків з інвалідністю, які страждають від знущань власних дружин. Зазвичай останні доглядають за ними впродовж багатьох років і при цьому не отримують комплексу соціальних послуг. Часто така робота жінок взагалі не визнається суспільством, не входить до трудового стажу і не забезпечується пенсією. В подібних ситуаціях нерідко опиняються й матері, які доглядають за дітьми з інвалідністю.
За інформацією Марини Хонди, в Києві з геометричною прогресією збільшилася кількість звернень щодо домашнього насильства. Якщо в 2018 р. їх було 8 тис., то в 2020 р. – уже майже 23 тис., серед яких 90% – випадки фізичного насильства. Тому для міста Києва взагалі не виникає питання щодо ратифікації Стамбульської конвенції, резюмувала заступниця Голови КМДА.
Тривалий час питаннями протидії та боротьби з домашнім та ґендерно зумовленим насильством в Україні займалися громадські організації. Вони накопичували досвід такої роботи, яким сьогодні охоче діляться з органами влади, співпрацюють з ними.
Так, ГО «Ла Страда-Україна» забезпечує роботу Національної гарячої лінії з попередження домашнього насильства, торгівлі людьми та ґендерної дискримінації. Тут не лише надають консультації та правову допомогу жертвам такого насильства, нерідко саме вони формують статистику постраждалих. 90% із них, за словами Президентки цієї громадської організації Катерини Черепахи, зазнали домашнього насильства.
«Ми з усіма цими викликами особливо активно будемо працювати після ратифікації Конвенції», – зазначила вона і додала: «Україна вже зробила перший крок – підписала Стамбульську конвенцію, і на часі зробити другий крок і третій – ратифікувати та імплементувати її положення і рухатися далі».
За словами Голови Офісу Ради Європи в Україні Стена Ньорлова, домашнє та ґендерно зумовлене насильство залишається однією з найважливіших соціальних проблем в Україні, яка потребує універсальної комплексної відповіді. «Ніщо не може замінити багатосторонніх дій. Найкраща відповідь полягає в тому, щоб розширити коло тих, хто приєднається до цієї угоди. А для цього всі ми повинні підтримувати Стамбульську конвенцію», – наголосив Стен Ньорлов.
Володимир ДОБРОТА,
Національний пресклуб «Українська перспектива»
